Сонячний родовід Олексія Довгого

Олексій Довгий

«Сонячний родовід Олексія Довгого» — відгук письменника, перекладача, літературного критика, науковця-філолога і громадського діяча, доктора філологічних наук Дмитра Чистяка, опублікований 8 серпня 2026 на сайті Національної спілки письменників України.

Сонячний родовід Олексія Довгого

Джерело: Дмитро Чистяк: Сонячний родовід Олексія Довгого, НСПУ, 8 серпня 2026

Коли читаєш вірші Олексія Довгого на його світле 97-ліття, думаєш про Життя. Про Життя, вкарбоване, згущене у миті, коли напрочуд виразно відчуваєш непорушність зв’язку між нею та довкіллям – чи то яшмовими річками осіннього лісу, чи запахом хліба, чи запаморочливим відлунням голосу близьких… Адже справді, у кожного траплялися хвилини, коли час ніби сповільнював біг, а межі простору наче стиралися, а ототожнення з ликом дійсності відливалось у якомусь світлому образі. Поетичне слово має дивовижну здатність фіксувати такі моменти, а його непроминальна цінність – у перевтіленні повсякденного, відокремленого стану людини-речі на людину-світ. На жаль, людей першого кшталту стає дедалі більше, а другого – все менше. І ось поезія Олексія Довгого, літературна Одіссея якого тривала майже півстоліття, схоже, припала до душі українським (а також грузинським, македонським, французьким…) читачам оцим відновленням втрачених зв’язків із українським Космосом. Ще язичницьке відчуття спільності із Землею, Небом, Зерном, Родом, Світовим Деревом, Будинком (аналогом Неба) у справіку хліборобській культурі органічно поєдналося в поезії нашого сучасника. Відтак – глибоке переживання історичних і душевних травм, непорушна певність у відстоюванні давніх, божественно-іпостасних цінностей (Добро, Світло, Любов…), які гармонізували б людину із сакральним світом природи.

Звідси – морально-етична домінанта у творчості Олексія Довгого, яка, на відміну від деяких представників радянської епохи, здебільшого далека від невиправданого пафосу та образних штампів, ось чому в ньому проступає яскрава афористичність ліричної мініатюри (цикли «Дотик блискавки», «Келих троянд»). «Поезію не творять і не пишуть – // поезію, як силу, віддають!». У цій альтруїстичній максимі поета розкривається життєвий шлях, присвячений людям. Механізаторська, педагогічна, редакторська, перекладацька, видавнича праця Олексія Довгого – для людей, попри пресинг часу. Він – серед ініціаторів серії «Перлини світової лірики» у видавництві «Дніпро», де у найкращих українських перекладах з’являлися знакові збірки поезії з усього світу. Він – відповідальний редактор зібрання творів О. Довженка (де наважився надрукувати і заборонений кіносценарій «Україна у вогні»). Він – натхненник видання корпусу народних пісень усіх областей України. Серед його учнів – десятки талановитих письменників…Історія

Маючи втіху спілкуватися з Олексієм Прокоповичем не один рік, готуючи французькі та нідерландські переклади його творів, а також спільно з Володимиром Губою збірку музичних фресок, дедалі глибше впевнювався, що, попри слушне зауваження академіка Миколи Жулинського про «відмінний від магістрального шлях до маніфестації» цього поета, його мистецький досвід напевне ще викличе читацький інтерес. Ця думка утверджується, утверждається в мені дедалі глибше, коли, з дозволу родини, взявся до упорядкування його поетичного вибраного, уривки з якого нині пропоную читачам. І у воєнний час, коли різкіше видно рідне і чуже, «кучеряве» і справжнє, твори ці можуть стати розрадою і наснагою для багатьох. Продовжуючи Родовід Сонця, якому незабутній Служитель Слова зберігав вірність, не затуляючи його собою. Бо знав:

Ми входим у вічність,
як подив у звичність.
Як човен у море,
як стежка у гори.

А кожен шлях – перетворення за перетворенням – потребує правдивого і наснажливого кревного слова, яке веде його до себе – як надія і як зоря…

Дмитро ЧИСТЯК

Олексій Довгий: «Кров і слово – то мати й дитина…»

Мудреці

Є мудреці од чорної землі.
Є мудреці од вистиглого неба.
Йдемо завжди до вас, учителі,
але приходимо самі до себе.

У човні

Веслуємо. А із весла
Веселка зводиться весела.
За селами сипнули села –
Мов квіту річка нанесла.

***

Вечірній сад, і голуб на стодолі,
і невимовно радісне: люблю…
Я скучив так без вас, мої тополі,
що не сказать, не висловить жалю…

Той сум, як жаль осіннього світання,
як вічний запах зерна і полин…
Як відчуття нового проростання,
як тихий скрик безвольних тополин…

Життя

С.С.
Життя – наче млин той.
І доки він меле,
роки, мов зерна, під жорна летять.
Чим зерна дрібніші,
тим швидше, ой леле,
крутяться крила, і жорна свистять.

Зелений мис

Об скелю вітер б’є окрил.
Коріння рве, нависле долу.
І морщиться поріддя голе
Під тягарем камінних брил.
А скеля тисне, нависа.
Під нею кожен камінь – рана.
І в море сочиться щорана
Пекуча кам’яна роса.

***

Пливли ми з батьком у човні.
Злітала птиця. Билась риба.
І захід весь палав в огні,
Мов кавуна гаряча скиба.

Стеливсь туман над синню плес
І тихо осідав на плечі.
А батько був такий увесь,
Як цей погожий, тихий вечір.

***

Є щось від жінки в легкості крила,
В летючості і витинові ліній,
У молодій живучості зела,
І в точності польоту ластів’їнім.
Є щось від жінки в гнучкості лози,
У щедрості весіннього заплоду,
У гіркоті солоної сльози
Людського, нею зродженого роду.
Є щось від жінки в дивові зачать,
В незайманості білого покрову,
І в мудрості натомлено мовчать,
Коли весь світ збирається на слово.

Вечірнє

Комбайн в степу, мов птах, завмер.
Засяли зорі в сизій далі.
Став на місточку комбайнер.
Як пам’ятник на п’єдесталі.

***

Душа як річка. Струменить вода.
На бистротечі – крутобокі хвилі.
Нема їм впину. Бо немає штилю.
Пливуть, пливуть, як молоді літа.
Чим швидше плин – тим вищі буруни
зринають над безоднею крутою.
Б’ють в берег хвилі піною густою,
на мілину виплескують човни.
А річка рвійно набирає сил.
Летить до повені од переброду.
І берегу своєму на догоду
сягає аж за дальній небосхил.

***

Поезія приходить завше просто:
як день, як вечір, сонце, як зоря.
Веселкою підводиться у простір,
як усміх той, що серце підкоря.
Вона подібна до трави і вишень,
до теплих рук, що квітами стають.
Поезію не творять і не пишуть –
поезію, як силу, віддають!

***

Ми входим у сталість,
як входять у старість,
як літечко в осінь,
як місяць у просинь.

Ми входим у вічність,
як подив у звичність.
Як човен у море,
як стежка у гори.

Садівник

Я сад садив весною. І найшло
Порадників до мене звідусюди…
Зайшов старий і мудрий садівник,
Що викохав свій сад – усім садам окрасу.
Він мовчечки за мною пильнував,
Лиш інколи слівцем чи звичним рухом
Мої робочі вади підправляв.
Прийшов і той, хто звіку-зроду сам
Не посадив у землю й деревцяти.
Він повагом почав мене навчати,
Як дерево росте, і що потрібно й де,
Коли саджають сад, і як проводить догляд.
Був тут і той, що, скільки в світі жив,
Все корчував дерева із корінням.
Дививсь він хитро з осміхом їдким
На той мій труд, немов хотів сказати:
– Саджай, саджай… Буде й мені робота…
А мо’, ще внукам й правнукам моїм.
А я саджав. А я своє робив.
Як серце прагло і душа хотіла.
Бо то був сад мій і його ніхто
За мене в світі людям не посадить.

***

Прийшла і видихнула слізно
Пекучі звуки – не слова.
Я думав, що душа залізна,
Вона ж – як свічка воскова.

З одного подиху розтала,
З одного звуку потекла.
І повно так на світі стало
Її пекучого тепла.

***

Відмаяв день крилятком ластів’їним.
Раменом клена опустивсь на дах.
Село притихло, мов сім’я бджолина,
І загубило пісню у житах.
Зорину місяць покотив горою.
У перший сон поринула земля.
Весь світ, сильніший атомної зброї,
Заснув в обіймах ночі, як маля.

Ртвелі

(Збір винограду)

Пахнуть морем виноградні ґрона
і гірською пазеленню – світ.
В смаглі руки сонце краплі ронить
із вологих виноградних віт.

Наче хміль, п’янить дівочий голос.
Блиск очей – мов промені згори.
І долини голубої коло
роздувають голубі вітри.

Витоки

До витоків
Дуже важко добиратися.
Завжди треба гребти
Проти течії.

***

Осінній лист кружляє у саду
і пада темінь, як зів’яле слово.
Перейденим навпомацки іду,
од зерна днів одвіюю полову.

Сплива, летить за вітром пустоцвіт,
як сизий дим, дорогу застилає.
І радісно, коли на ниві літ
жива зернина променем палає.

***

Кучеряві слова твої, друже,
А в словах твоїх правди не дуже…
Кучерявитись слово не хоче,
Коли правда у ньому клекоче.
Коли звуки аж рвуться з натуги,
Як серця від тупої наруги.
То не правда, що суть не у слові,
То не правда, що біль не у крові.
Кров і слово – то мати й дитина,
Найсвятіша у світі родина.

***

Останнє слово. Останній подих.
Останні кроки – то вже межа.
Та і на грані зведися в подив,
Бо не остання твоя душа!

Сонце

Не в тобі зачиналося Сонце.
Ти зачинався в Сонці.
Не затуляй його собою.

Виноград

В зеленім листі сизий виноград
Запах мені м’яким приморським літом
І повівом долини соковитим,
Що стигне між осонечних громад.
Над зелен-листом глибне далина,
І голоси юрмляться у долині,
Де теплі барви в передгір’ї синім
Осіння перехлюпує луна.
Збір винограду – у людей жнива,
Коли короткі вже не дні – години,
Але коли у кожної людини
Душа щасливо й гордо ожива.
Вона, мов сонце у достиглім гроні,
Лягає важко й тепло на долоні.

***

Як придорожній пил, як саду синя невідь,
я повернусь на світ як-небудь, коли-небудь.
Почую шум гаїв, побачу цвіт росини,
торкнусь дівочих вуст, зиркну ув очі сина.
А потім (в котрий раз!) стулю ізнов повіки
І вибухну вогнем у самім серці віку.